Україна – країна парадоксу

Ще з самого початку анексії Криму наприкінці лютого 2014 року і до сьогоднішнього дня є в українців одна майже маніакальна забавка – весь час намагатися довести комусь за межами своєї ж країни присутність на нашій території регулярних російських військ.


Три з половиною роки ми постійно намагаємося це довести комусь чужому – якимось черговим союзникам, якимось міжнародним партнерам і світовій спільноті.
Ми стабільно і регулярно знаходимо десь, знімаємо і скрізь викладаємо все нові й нові фото та відео із сучасним російським озброєнням і російською технікою, якої, за визначенням, не мало би бути в звичайних терористів.

Наполягаємо на професійності ведення бойових дій з боку ворога, зовсім непритаманній «вчорашнім шахтарям і трактористам».

Час від часу ми навіть беремо у полон живих солдатів російської регулярної армії і протягом багатьох майбутніх місяців махаємо їх документами та зізнаннями на увесь Світ.
У відповідь на це Світ іноді навіть реагує новими словесними засудженнями російських агресивних дій.
При цьому за весь цей час ми самі для себе, в своїй власній країні досі офіційно толком так і не визначили ані статус свого воєнного конфлікту, ані свого ворога, ані поточний стан міждержавних відносин із ворогом.

Для своїх улюблених міжнародних партнерів, світової спільноти і усього Світу, що найчастіше розуміє виключно законодавчу і бюрократичну мову, ми четвертий рік ведемо повномасштабні бойові дії з якимись абсолютно невизначеними і незрозумілими терористами.
Ми вимагаємо від інших офіційного визнання того, з чим самі офіційно визначитися не можемо. Вимагаємо від інших визнати присутність на своїй території регулярної російської армії, збираємо і демонструємо докази цього, а самі й надалі проводимо антитерористичну операцію. Ми – країна парадоксу.