Зачем все это? Ради одной фразы. Ради одного «месседжа». Ради одной мысли: Мы. Своих. Не бросаем.

Поблизу лінії зіткнення- жахливий інтернет. А вчора його зовсім не було. Я знала, що всі чекають новин, що ми зникли на кілька годин без зв’язку, за нульовкою, журналісти нервували, що не можуть передатися й подарувати всій країні ці наші емоціі- ми з нашими в Горлівці!



Це відчуття, від яких ком в горлі. Назва міста, в якому ти бував багато разів до війни, прапор неіснуючої » республіки», насправді — відшматованого шматка України.

Навколо озброєні люди в чужинській формі, й притиснувшись до автозаків, в яких просиділи ці кілька останніх годин на окупованій території- НАШІ.

Вдивляєшся в обличчя, які знаєш тліьки по фото їх рідних, дивишся в очі, усвідомлюючи, як з ними працювали й психологічно обробляли весь цей час. Навколо — люди зі зброєю і » журналісти » » лайфів» .

А наш пул ще в автобусі.
І ось ми махаємо одне одному і починаємо аплодувати, й укранські журналісти вибігають з автобусу й ми мчимо до них, і це був такий емоційний драйв. Контрольна звірка, НАШИХ викликають по прізвищах, вони за звичкою цих страшних трьох років на мить складають руки за спину, й раптом розривають ті зціплені за спиною руки, бо- хоч і в окупованій Горлівці- але вже за мить до волі. І ось- пальці в тризуб чи в кулах: Слава Україні! І- й ідуть в наш автобус! Скільки » Слава Україні! — » Героям Слава!» Горлівка не чула давно):
А за пару годин до Горлівки- НАШІ з окупованого Луганська повернулися , виходили з тої маршрутки на Зацево — і кричали нам: » Слава Україні!
Найбільше хвилюєшся першоі хвилини зустрічі, коли НАШІ, після пережитих страждань, стоять кам’яні, іх обличчя зі скелі … і потім як в тій » Сніговій королеві» перша сльоза, й вони вже — не крижані .

Найбільше люблю хвилину їх перевтілення- коли одягають військову форму і в очах вже не просто впевненість, а велике бажання повернутися в Горлівку. З миром! Не з війною, яку туди принесла не Україна….
….. Вчора хлопці так щемливо переодягалися в новісіньку військову форму, вони ж , поранені, страшною зимою 2015, коли наша армія, розкрадена й знищена, гола і боса, одягалася ще волонтерами, ще не бачили цих новостроїв. » Ой, липучки на штанях! Зручно! Ремінь не потрібен! » , » Класні берці!»- тішилися, й ми разом з ними.
А потім перші дзвінки мамам і дружинам, а потім Президент їх зустрів особисто майже на ліній фронту, а потім військові геліклптери і військовий літак- бо вони ж НАШІ воїни. Й в Харкові вони знову плакали- вже інакше, ніж в Горлівці. Там — ще не вірили, тут- — не могли повірити!

Вони йшли до військового караулу, який їх з почестями зустрічав, й перепитували : це для нас? Це правда? А в Києві вони вже не ховали емоцій. Свято! Таке потрібне країні.